У П'єра будинку виноградник, а у Петера - молочні корови, П'єра чекає Жанна, а Петера - Йоганна, але імперіалісти розв'язали війну, і тепер два простих хлопця змушені були вбивати один одного...
А в 1941 році почалася нова війна, і раптово виявилося, що між країнами і життями немає нічого спільного, і товариш Еренбург став писати зовсім інше: "Якщо ти убив одного німця, убий іншого - ні для нас нічого веселіше німецьких трупів. Не вважай днів. Не вважай верст. Вважай одне: убитих тобою німців. Убий німця! - це просить стара мати. Убий німця! - це благає тебе дитя. Убий німця! - це кричить рідна земля. Не промахніться. Не пропусти. Убий!"
Мораль цієї історії проста: пацифізмом добре займатися на відстані, коли війна не зачіпає тебе самого. Поки тобі не стріляють, а твою землю не захоплюють, дуже зручно міркувати про однакових людей по обидві сторони фронту.
Але як тільки війна вторгається в життя твоє, все змінюється. З'ясовується, що немає ніяких Пьеров і Петеров, а є наші вороги. І бажано знищити ворога, поки він не знищив нас.
Раптове перетворення звичайних людей у ворогів багатьох пригнічує. Ще недавно був симпатичний дядько Вася з Донецька чи дядя Саша з Москви - і раптом став агресивним прихильником "Новоросії" і ненависником "київської хунти".
Зрозуміло, ми звинувачуємо у всьому підлі і брехливі ЗМІ, зомбують довірливий народ. Точно така ж віра в зомбування процвітає й по інший бік фронту.
На жаль, реальність дещо складніше. Ми опинилися у ворожих таборах не сьогодні і не вчора. Ціннісний світ дяді Васі чи дяді Саші і раніше був для нас неприйнятний.
Просто до війни на це можна було закрити очі, а тепер не помічати цього не можна: чужі цінності пропагуються вже не на словах, а зі зброєю в руках.
Війна лише оголила конфлікт інтересів, який існував задовго до неї.
Ідейні уподобання більшості українців і росіян оформилися багато років тому. Як правило, вирішальним був емоційний фактор: імперські комплекси, національна солідарність, почуття справедливості, неприйняття чужого, туга за минулим, жага змін.
І, на жаль, наші симпатії й антипатії спочатку суперечили один одному. Як висловився поет, East is East and West is West, and never the twain shall meet. Якщо одні пов'язують своє майбутнє з українським проектом, а інші рвуться назад в СРСР, від відкритої ворожнечі рятує лише бездіяльність. Досить кількох різких рухів, і механізм ненависті запускається автоматично.
Місця по різні боки барикад були зайняті заздалегідь, і коли почалася війна, майже ніхто не вагався з вибором.
Роль ЗМІ у цьому процесі сильно перебільшена. За великим рахунком, ні в Росії, ні в Україні немає жертв пропаганди, зате є її задоволені споживачі.
Дмитра Кисельова слухають не тому, що інші інформаційні джерела недоступні, а тому, що пан Кисельов говорить речі, импонирующие російському обивателеві.
Більшості росіян дійсно подобаються розповіді про імперську велич, фашистської хунті і перетворення США в радіоактивний попіл.
На дворі вік Інтернету, і при бажанні можна без праці знайти альтернативні новини, але цього бажання немає і не буде. Бо ворога ненавидять не з-за упередженої інформації: навпаки, воюющее суспільство воліє отримувати спотворену інформацію з-за антипатії до ворога.
Вже не перший місяць ми завзято сперечаємося, намагаємося когось переконати, викриваємо грубі фейки, виправдовуємо реальні гріхи, марно намагаємося довести, що ми хороші, а вони погані. Ця діяльність подібна до морського бою в склянці води: бурхливо, але безглуздо.
Протилежній стороні неважливий справжній вигляд "Правого сектора" або батальйону "Азов". Ворога ненавидять не за справжні чи уявні злочини, а за те, що він ворог.
Неприязнь до супротивника первинна, заклопотаність ворожими жорстокостями - глибоко вторинна.
Люди, налаштовані проти київської влади, обурюються кровопролиттям на Донбасі і проклинають АТО. Але в більшості своїй ці ж люди обожнюють м'ясорубку 1941-1945 років і вважають виправданими масові жертви часів індустріалізації та колективізації.
Адже товариш Сталін - свій, і йому можна угробити кілька мільйонів в ім'я вищих цілей. Зате загибель донеччанина від чужого артилерійського вогню - страшний злочин проти людства.
Подібна подвійна мораль процвітала і в мирний час, а на війні вона стає хорошим тоном. Загиблі, покалічені і знедолені - не стільки об'єкт співчуття, скільки привід штовхнути ворога.
Могла нинішня українська влада змінити ставлення до себе? Ні, не могла навіть теоретично, оскільки стала ворогом для Росії і Донбасу задовго до приходу на Банкову.
Коли Євромайдан тільки починався і був абсолютно мирним, недоброзичливці називали його зборищем клоунів і лузерів. Малося на увазі, що танцюристи приречені на поразку. Всупереч очікуванням, майданівці перемогли, але це не додало їм поваги чи симпатії: їх просто перекваліфікували з "клоунів" у "фашисти".
Коли нові керівники України здали Крим без бою, їх оголосили слабаками і трусами. Коли вони вирішили все-таки битися за Донбас, їх назвали карателями і військовими злочинцями. Бо ворог поганий і винен завжди, що б він не робив.
З дитинства нас вчили, що наші переваги допомагають завоювати чуже розташування.
Будьте великодушними - і вас полюблять, будьте мудрими - і вас поважатимуть. На жаль, на війні ця поведінкова модель не працює: достукатися до ворожої душі неможливо.
Тому війни ніколи не закачуються примиренням, а лише заморожуванням конфлікту або придушенням противника, будь то німці, білогвардійці, жителі півдня-конфедерати або чеченські сепаратисти. Примирення приходить набагато пізніше і залежить від доброї волі переможця.
До 26 жовтня хто вірив, що українська ідея все-таки підкорила ворожі уми і серця. Наївна публіка раділа, спостерігаючи за падінням Леніна в Харкові або патріотичними демонстраціями в Маріуполі. Здавалося, розклад симпатій на Сході радикально змінився.
Але подальше голосування харків'ян і маріупольців за "Опозиційний блок" і КПУ повалило прогресивну громадськість в шок. Як же так?! А ось так.
На жаль, проукраїнських громадян на Сході менше, ніж комусь хотілося б. Але, на щастя, вони досить активні і сильні, щоб придушувати пасивно-вороже оточення.
Саме сила, а не доброта чи розум, рятує Україну від подальшої збройної експансії російського світу.
Якщо вас зарахували до ворогів, противитися цьому марно. Можна бути гуманним або жорстоким, благородним або підлим, розсудливим або несамовитим - це вже нічого не змінить. Ви ворог, і вас будуть ненавидіти.
Але сильних ненавидять і бояться, а слабких - ненавидять і зневажають. Який варіант влаштовує вас більше?
Всі що хрюкають на московитьскому діалекті в мене викликають насамперед занепокоєння ...
( крім іноземно-цивілізованих народів, та наших східняко-міських *своїх* недознищених кацапфашистизаційо-русифікацією ) тому що я б на кацапфашистьку забив б тільки за то що нею розмовляє путлєргітлер-ху*ло ...Такі типи як кацап-совок чи дрон для мене однозначно ворожі чужинці ( що не йдуть нів яке не в порівняння з цивілізованими народністями ) , це не означає що їм обовязково треба пустити кулю в лоба , але як не крути а вони путлерівські ( може навіть і фаш*исти) ... а від цих ординців чогось доброго чекати марно ... чужинці одним словом.
а х*й їм кацапфашистам а не Русьукраїну ! - дивитись підпис 
